Моя Житомирщина

Завжди любила подорожувати, дивитись у запітніле вікно та мріяти. Але навіть у страшному сні не могла побачити, що діставатимуся на навчання до Житомира, стоячи на одній нозі в переповненому автобусі, однією рукою тримаючи сумку з харчами, а другою, піднятою над головою, рятуватиму ноутбук.

Триматись за поручень не обов’язково: впасти не дадуть десятки тіл, затиснутих у бляшанці ЛАЗу. Навіть якщо зомлієш, то це помітять тільки в Житомирі, коли почнуть виходити, а ти розплескаєшся посеред салону з піднятою рукою і ручками від сумки.

Мені пощастило народитись у невеличкому містечку Хорошеві (до перейменування Володарську-Волинському) Житомирської області. Завжди подобалося тут жити: гарні краєвиди, річка, парк, чудові відкриті люди.

Населення райцентру трохи більше семи з половиною тисяч людей. Це приблизно дві тисячі родин. У кожній четвертій  є студенти. Неважко підрахувати, скільки таких, як  я,  мусять доставити своє тіло до навчального закладу, щоб опанувати ази обраного ремесла.

Деяким пощастило:  вчаться в  Києві, Харкові, Львові, тож  відвідують домівку не так часто. Але тим, що дістаються  кожного тижня до Житомира, доводиться проходити через пекельні муки.  Вони їх відчули влітку в салоні автобуса із температурою під п’ятдесят. Не можеш і піт витерти – руки зайняті. А взимку, коли рятуєшся від холоду під стіною вже проданої автостанції, мрієш про літню спеку в ЛАЗі.

Чому продали автостанцію? А навіщо вона нам? Містечко маленьке – усього сім із половиною тисяч – постоїмо під стіною: тут не так дме вітер.

Посадка в автобус (до речі, єдиний із райценту, інші проходять транзитом із сіл і заходять уже переповнені) схожа на посадку в переповнений вагон метро в Токіо. Але там працюють спеціальні люди, які заштовхують пасажирів у вагон. У мене в ролі «запихачів» виступають тато з мамою. А в особливо тяжкі дні (свята, наприклад,) на допомогу  приходить ще й брат, щоб бути впевненими, що я все-таки потраплю в салон бажаного автобуса й дістануся на навчання.

Коли  за тобою закрилися двері і ти краєм ока вгледіла щасливі обличчя рідні, – почуваєшся щасливою як ніколи: нарешті їду!

Про техніку безпеки вже не доводиться говорити: головне – доїхати.  В автобус, розрахований на певну кількість місць, набивається удвічі-втричі більше людей.

Не хочеться перекладати провину за наші студентські поневіряння на керівництво держави в Києві – у нашому містечку є свої, вибрані громадою селищний голова, голова райради, місцеві депутати, врешті, призначений Президентом України голова райдержадміністрації. Невже не можуть вирішити питання відкриття додаткових рейсів хоча б у вихідні, коли маса студентів дістається вишів, коледжів, училищ. Це й коштів додаткових не потребує. Це ж не фонтан у центрі містечка спорудити (його, між іншим, уже величають «попільничкою»).

Може, вже настав час повернутися обличчям до людей і зробити щось справді корисне?