Моя Житомирщина

7 серпня нашим селом Мала Горбаша облетіла радісна гарна новина. Приїхав із війни у відпустку наш земляк – Богдан Віталійович Сергійчук. З 11 березня, тобто з перших днів, він знаходився там, на Сході у складі 95-ї аеромобільної бригади, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України. Про війну читав, фільми дивився, знав з історії і ніколи не думав, що самому доведеться брати до рук зброю. Усього 5 місяців він не був вдома. Це не багато. Але війна іншою міркою відмірює час. Здається, що ціла вічність пролетіла.

Зійшов з автобуса і попрямував навпростець до свого села полем. Тут на повні груди вдихав аромати чебрецю, а дзвінка жайворонкова пісня так і колихала стомлену молоду душу двадцятиоднорічного воїна.  Ось вона, дорога серцю, мала батьківщина. Зайшов у двір, – Мамо, тату, зустрічайте. Я – повернувся. Лічені секунди, – і батьки кинулися в обійми до сина. «Живий, слава Богу,» – тільки й змогла промовити згорьована, передчасно посивіла мати. Із грудей батьків летів надривний плач, але це вже лилися сльози радості. За великим столом зібралася уся родина, односельці. Люди прийшли привітатися з героєм, – він один із села воює в зоні АТО. Спогадами про війну Богдан ділитися неохоче. Він – водій. Скільки, яких і куди вантажів перевіз за цей час, знаходячись постійно під прицілами терористів, – йому тяжко згадувати. Кожного для в очі воїнам на передовій заглядає смерть. «Якщо не ми будемо захищати кордони, – то хто, крім нас?» – говорить хлопець.

За столом – некваплива розмова. Простим людям, поліським селянам важко навіть збагнути, що сталося. Старше покоління, яке пам’ятає роки війни та повоєнний період, хоча були і в малому віці, – діляться з молодими своїми хвилюваннями й спогадами. Як важко було все відбудовувати, як раділи всі мирному життю: з величезним ентузіазмом і самовіддачею будували нове життя – виростали потужні колгоспи, радгоспи, ферми.

Сьогодні – інше життя. Україна – самостійна держава, та до добробуту і процвітання їй ще далеко. Хоча й почало відроджуватися сільське господарство, знову стала оброблятися земля. Та знову біда. Сусідня країна, з якою були ніби як брати, – попирає наше право на самостійність. І сьогодні українці втрачають найдорожче – сотні життів своїх найкращих синів, чиїхось дітей, батьків, коханих…Царство Небесне їхнім світлим душам.

Людей хвилюють важливі питання – як довго триватиме ця неоголошена війна, скільки ще жертв випаде на багатостраждальну Україну і що буде потім? Над фашизмом після Перемоги відбувся Нюрнберзький процес. А хто сьогодні відповідатиме за все, що відбувається? І немає таких ліків, щоб загоїти спустошені душі матерів, вдів, осиротілих дітей, що не дочекалися своїх рідних.

Отак журилися односельці. А перед нами сидів молодий, змужнілий та не по роках серйозний, загартований війною красень. Йому б життя своє будувати, дівчат любити та батьків онуками тішити. Все це обов’язково буде. Трохи згодом, коли закінчиться війна. Бо Богдан знову після відпустки повертається на передову, щоб захищати свою державу, нас із вами. Батьки виховали достойного сина. І Марії Іванівні та Віталію Івановичу Сергійчукам залишається одне – молитися за сина, за усіх його побратимів, щоб усі вони повернулися живими.

Ця така неочікувана, така неймовірна війна показала, якою все ж чудовою є наша молодь. Чесною, сильною, патріотичною, готовою до самопожертви. Дехто із сусідів Богдана напівжартома-напівсерйозно порадив батькам заховати сина в погріб і не пускати на Схід. Та Богдан на це категоричний: «Там зараз воюють мої друзі, практично – брати, і я мушу їхати – підставляти плече їм і захищати Батьківщину.»

Дорогий наш земляче! Ми – всі односельці- пишаємося тобою і бажаємо тобі і всім твоїм побратимам скорішого повернення додому. Нехай вас Божа Мати оберігає.

Людмила Городнюк