Моя Житомирщина

Нині Україна боронить свою незалежність на сході. Багато чоловіків змушені покинути рідні  домівки й захищати Батьківщину. Вони сильні, мужні, справжні патріоти своєї держави. Одним із таких є  40-річний  гранатометник 79-ї  Миколаївської десантно-штурмової бригади, учасник батальйону «Фенікс» Руслан Шлапак.

• Руслане, розкажіть про себе, про свою родину? Чим займалися до війни, як опинилися на передовій?

Я народився в Черняхові, кілька років тому переїхав жити до Ксаверівки. Тут проживаю разом із дружиною Тетяною, замінив її дітям батька. До війни я жив звичайнісіньким життям, працював фрезерувальником . У молоді роки був танкістом під час строкової служби. Завжди мріяв служити  у ВДВ, але не мав змоги  у зв’язку зі станом здоров’я. Ніколи не міг подумати, що Україна  переживатиме такі часи.

Я пішов воювати після вручення повістки. Відразу для себе вирішив,що піду на передову, навіть думки такої не було, щоб відмовитися. Моїм рідним спершу було страшно відпускати мене, але вони підтримали мій вибір, а це для мене дуже важливо. Я не відразу потрапив в зону АТО – спочатку 4 місяці проходив навчання на Житомирському полігоні, там нас ввели в курс справи й далі   відправили на передову.

• Де воювали?

Я був і в Мар’їнці, і в Волновасі. Разом із побратимами виконували й виконуємо поставлені завдання. Наш батальйон називається «Фенікс». Я раніше був помічником гранатометника – тепер  сам є ним. Ось відпустили   на 10 днів – побачити рідних. А далі знову повернуся на передову.

• Що для Вас було головним, коли перебували в зоні АТО? Чи не страшно вмерти за Батьківщину?

Це  випробування, яке треба пройти достойно. Кожен із вояків має свої обов’язки. За весь період антитерористичної операції ми потоваришували і при  потребі виручаємо одне одного. Якщо доведеться вмерти за Батькіщину, то я не боюсь – аби мої рідні були живі-здорові.

• Можливо, пригадаєте випадок на передовій, що запам’ятався на все життя?

На Великдень ми з побратимами сиділи, було затишшя. До нас підійшов  місцевий хлопчик років шести, приніс пасочку і кожному по крашанці, розказав нам віршик. Ми  дали йому цукерок. Нам було дуже приємно. Відчуваються підтримка й тепло людей. Але для нас досі залишається загадкою, як він нас знайшов.

• Що Ви думаєте про цю війну?
• Це не наша війна. Не ми її почали. Але якщо перед нами поставлене завдання захищати Батьківщину, – ми повинні йти до кінця. Поки стоїмо на передовій, – наші жінки й діти вдома за тисячі кілометрів можуть спати спокійно.

Дуже страшно, коли бачиш покинуті будинки, розумієш,  що раніше тут вирувало життя, а тепер – лише руїни. Люди змушені тікати, покидаючи рідні домівки і все те, що було нажите роками. Ми в деяких будинках, які більш-менш вціліли, ночуємо, зробили собі  обстановку, схожу на домашню. Я півроку провозив із собою малюнок  сина, це для мене  оберіг від усього поганого.

Годують нас добре: гречка, тушонка, все  необхідне. До нас приїжджають волонтери, допомагають чим можуть.

–  Про що мрієте?

Після  відпустки знову повернуся в зону АТО. Якщо в Україні, не дай Боже, оголосять воєнний стан – я готовий іти до кінця. Чому воїн добре воює на передовій?  Тому що в нього  є хороший тил. Своїм тилом вважаю кохану дружину, яка мене повсякчас підтримує, любить і чекає додому. Мені є куди вертатися. Легше воювати, знаючи, що тебе чекають вдома.

Я поважаю  людей, люблю творчість Шевченка (далі цитує «Заповіт»). В українців незламний характер, ми завжди думаємо про свою Батьківщину. Хочеться, щоб усім нам краще жилось і нарешті в Україні настав мир.

 Дякую за щиру розмову. Бажаю успіхів.

Розмову вела Наталія КУЛІШ