Моя Житомирщина

Події останніх місяців, які точаться на сході України, стали справжнім випробуванням могутності і політичної зрілості для усієї нашої держави. І – разом з тим – неоголошена війна (як не називай, а війна є війною) стала тим лакмусовим папірцем, який дає оцінку кожному з нас, нашій національній самосвідомості, нашому патріотизму.

Саме зараз поняття «патріотизм» із категорії абстрактної переходить у розряд конкретики. Воно розквітає вишиванками і жовто-блакитними прапорами, проливається гіркими сльозами на похоронах новітніх героїв, які поклали своє життя у боротьбі за незалежність і територіальну цілісність Батьківщини. Патріотизм проростає із щемкої до болю мелодії «Пливе кача» і виплескується гордим закликом: «Слава Україні!Героям слава!».

Війна, яка вирує на українських землях, учергове  засвідчила, що ми не вміємо виносити уроків з історії, а раз у раз наступаємо на ті самі граблі. Що ще маємо пережити, щоб згуртуватися, щоб бути дійсно нацією? Скільки разів невблаганний фатум нас буде тикати носом в наші історичні помилки і дивуватися: а коли ті українці порозумнішають? Які їм ще подавай вибори-перевибори, які революції? Яких керманичів і поводирів?

Перечитуючи «Щоденник 1941-1956» Олександра Довженка, дивуюся, як влучно він ще в далекому 1942-му дав оцінку нездоровому суспільству і як його слова ідеально можна припасувати до сьогодення: «Якість війни – це якість організації суспільства, народу. Вся наша фальш, вся тупість, все безм’язе і безмозге ледарство, увесь наш псевдодемократизм, перемішаний з сатрапством, – все вилізає боком і котить нас, як перекотиполе по степах…». Або ще: «У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності й історії».

Якими критеріями вимірюється вміння вести війну? Знаємо, що існує тактика і стратегія бою. Знаємо імена блискучих полководців і воєначальників минулого і з гіркотою розуміємо, що в сучасній українській армії немає Ганнібалів, Македонських і Суворових. Але зате є тисячі бійців, яким не байдужа доля рідної землі, які далекі від дипломатичних ігор політиків  і взяли зброю до рук, щоб виконати священний обов’язок перед Вітчизною – захистити її в небезпечну годину.

Я дружина воїна. Воїном він став більше двох місяців тому. До того був сумлінним працівником, люблячим сином, чоловіком і батьком. Але у важкі часи для країни він зробив свій вибір – вибір справжнього мужчини. І я ним пишаюся. Хочу підтримати всіх матерів, дружин, дочок і сестер воїнів АТО: гордіться своїм сином, коханим, татом і братом. Моліться за нього! Нам важко, але ми дочекаємося своїх рідних із такою важливою і бажаною ПЕРЕМОГОЮ. І нарешті багатостраждальна Україна заживе мирно в сім’ї європейських народів.

Особливі слова вдячності хочу висловити настоятелю Святомакарівської православної церкви Київського патріархату у смт.Головине отцю Володимиру, парафіянам церкви, бізнесмену Юрію Мельниченку за моральну підтримку і матеріальну допомогу бійцям 26 артилерійської бригади. Дякую за ваші щирі й щедрі серця. Нехай ваше добро повернеться вам сторицею!

Майя Євгенівна Рудюк, смт.Головине