Моя Житомирщина

“Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга”, – видряпала вона на стіні камери №34 на вул. Короленка, 33 – тепер Володимирській. А зверху – тризуб. У цьому будинку, де нині Служба безпеки України, за німецької окупації розташовувалося ґестапо. А перед тим і потому там було НКВС.
– Я не бачив чоловіка, що так героїчно вмирав би, як ця гарна жінка, – нібито сказав один із ґестапівців перед стратою української поетеси Олени Теліги.
Її розстріляли в Бабиному Яру 70 років тому – 21 лютого 1942го. Разом із чоловіком Михайлом Телігою й кількома соратникамимельниківцями.
Від початку німецько-радянської війни мельниківська фракція ОУН почала формувати похідні групи із 7–12 осіб на Наддніпрянську Україну. Діставшись туди, вони мали влаштовуватися перекладачами чи водіями при німецькому війську, проникати в місцеві органи влади, міліцію – “щоб у момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайнятий, розбудувати позиції для дальшої боротьби”, – писав про стратегічну мету похідних груп ОУН їх учасник Олег Штуль.
В Україну вирушила й Теліга. “Коли поети пишуть про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюють та шлють на небезпеку інших, то як можуть самі цього не робити?” – відповідала тим, які її відраджували від цього.
14 липня 1941го виїхала з Кракова із письменником Уласом Самчуком. Чоловік Михайло Теліга мав приєднатися до неї згодом. Дісталися села над річкою Сян, якою ще недавно проходив кордон між окупованою німцями Польщею й Україною. Два дні потому провідники їх доправили до берега. “Швидко скинули взуття, я забрав свої та Оленині речі, – писав Самчук у спогадах “На білому коні”. – Вода була тепла, трохи бурхливіша й каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною… Ми вирвалися на другий берег… Метнулися в кущі й спонтанно кинулися в гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!”
Спочатку вони дісталися Львова. До української столиці Олена Теліга прибула на початку жовтня 1941 року – десь через два тижні, як туди ввійшли німецькі війська. Олег Ольжич тут уже гуртував людей навколо мельниківської Української Національної Ради – надпартійної політичногромадської організації передпарламентського типу. Теліга ж одразу по приїзді заходилася організовувати літераторів, які залишилися в місті.
І вже невдовзі щоденна міська газета “Українське слово”, яка на перших порах німецької окупації майже цілком була в руках мельниківців, написала: “8 жовтня 1941 року в Києві ініціативна група представників української літератури організувала Спілку українських письменників. Правління Спілки ставить своїм першим завданням об’єднати всіх українських літературних працівників та спрямувати їхню творчу працю на користь української національної культури”.
Спілку українських письменників очолила Олена Теліга. Збиралися раз на тиждень, обговорювали тогочасні культурні й політичні проблеми. Часто на цих зібраннях Теліга чи прибулі мельниківці зачитували реферати. “Письменників справжніх не було, але треба було для тих, що могли чи хотіли стати письменниками, створити середовище. Тому провадила пані Олена Спілку”, – писав по війні на еміграції член Проводу українських націоналістів Олег Жданович.
Спочатку ніби все складалося вдало. Наприкінці листопада від окупаційної адміністрації Спілка отримала приміщення на Трьохсвятительській, 23. Річ у тім, що німці попервах не усвідомлювали справжніх намірів мельниківців: ніби ж намагалися працювати легально. Останнє тому, що й вони ще не зовсім орієнтувалися в планах німців щодо України. “Маємо вже їдальню, умеблювання, – писала Теліга в листі до приятеля Олега Лащенка. – До нашої Спілки приєдналися фільмовики як підсекція… Літературний клюб розпочав свою діяльність, отже, все іде по-людськи”.
У листопаді 1941го в редакції “Українського слова” задумали випускати літературний додатоктижневик “Літаври”. Головним редактором запросили Олену Телігу. Фактично ж це був окремий часопис. Теліга перечитувала кожен матеріал. Статей, у яких автори намагалися оспівувати німецьку владу, не пропускала категорично.
“Прошу цей мотлох кинути до коша, – казала мені, – згадував у спогадах про свою роботу в “Літаврах” поет Михайло Ситник. – Це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували. Як повашому? А гляньте ось на цю нісенітницю – “Серце німецького вояка”. Це писала пані Н. К. Яка швидка, вже встигла розкусити і серце німецького вояка! Бідна пані, я можу їй тільки співчувати, а помогти зась. Хай береже в своєму альбомі. “Літаври” – тільки для українського серця”.
“Літаврів” устигли випустити чотири номери. Перший вийшов друком у неділю 16 листопада 1941 року. Останній – 7 грудня. У ньому, напередодні річниці розстрілу поета Дмитра Фальківського, дали про нього статтю – “Жертва розіп’ятих днів”. У ній, зокрема, згадували про службу письменника в ЧК й розчарування в комуністичній ідеї.
“На початку січня 1942 року я знову зайшов до Олени Теліги в редакцію “Літаврів”, – згадував автор тієї статті Сергій Ледянський 1952го в одному еміграційному журналі. – Я приніс нову статтю до часопису і цього разу застав редакторку в її маленькому кабінеті. Перше, чим вона мене зустріла, було:
– Ну, друже, “Літаврам” кінець.
– Як то кінець? – перепитав я.
– Так. За останнє число мала гостру розмову з німецьким цензором. Влетіло мені за вашу статтю. Закинули, чому містимо статті про комуністів. Адже Фальківський був комуніст! А що того комуніста розстріляли за те, що він перестав бути комуністом, це його не обходить.
– А він навіть в курсі, хто з письменників був комуністом, а хто ні?
– А хіба ж наші не підкажуть? Але справа не в тому. Була б лише інформація правдива, не перекручена!”
12 грудня 1941 року ґестапо арештувало редакцію “Українського слова” разом із головним редактором Іваном Рогачем: надто проукраїнською була газета. Призначили нового редактора – Костянтина Штепу, газета змінила назву на “Нове Українське слово” і стала пронімецькою.
“Літаври” заборонили, та репресії Олену Телігу цим разом оминули.
“Вітри віють безперестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби: волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим, – писала вона в листі до Лащенка в січні 1942го. – Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом усе роблять експерименти: то включать, то виключать”.
Михайло Теліга прибув до Києва наприкінці листопада 1941го. Мешкали попервах на вул. Короленка, 45 – там спочатку жили всі прибулі до Києва мельниківці.
Як виглядало їхнє повсякденне життя тієї зими 19411942 років в окупованій українській столиці? “У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, – описував Марко Антонович, який працював в “Українському слові”. – Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла або, може, краще сказати, не дуже холодна кімната – кухня, і там ми їли спільню вечерю, яка день у день складалася лише з однієї страви: гороху. Звареного на воді, без солі й товщу, – а все ж таки це була основна їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами – їй тоді було понад 30, – вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов’язках”.
Потім Олена з чоловіком переїхали в дім “Комуніст” на вул. Караваївській, 25 – теперішня вул. Толстого, 25, на розі Паньківської. Називався так, бо до війни цю сіру “сталінку” збудували для працівників газети ЦК КП(б)У “Комуніст”.
На початку 1942го в Києві розпочалася друга хвиля арештів українських націоналістів: німці вже зрозуміли, хто є хто. Олег Ольжич та інші друзі з ОУН наполягали, щоб Олена Теліга вибралася з міста.
– Я добровільно вдруге з Києва не виїду! – різко відповідала: вперше вона звідти втікала 1922го – на еміграцію.
8 лютого, у неділю, до Теліги додому прийшли з ґестапо. Вона не відчинила дверей. Ламати їх не стали – можливо, тому що у Спілці письменників уже чекала засідка. Жданович згадував, що від Ольжича до Теліги прийшов посланець. Попереджував через нього: не йти до Спілки наступного дня, бо її збираються арештувати.
– На мене чекають люди, – відповіла. Так згадував
Олег Штуль, який мешкав із Телігами на Караваївській. – Я не можу не прийти, що боюсь арешту. Зрештою – їх також арештують. Я не можу втікати, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертовність.
Тож уранці 9 лютого 1942 року, в понеділок, Олена Теліга, як завжди, пішла на роботу. “Хто 9 лютого входив до Спілки, звідти вийти не міг. Коло третьої дня гестапо заявило: досить. Хто не належить до управи або персоналу Спілки, може йти додому. Решту відвезли на Короленка, 33”, – свідчить Штуль. Михайло Теліга прийшов услід за дружиною через годину після неї. Збагнувши, що арештовують лише членів Спілки українських письменників, сказав, що теж письменник – аби бути поруч із Оленою.
Про ті години у Спілці до 15.00 Олег Штуль згадував: “У всіх був настрій похоронний. У всіх – але не в пані Олени. Вона – голова Спілки, і вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала, мовляв, не буде так зле. Зрештою, я – голова, я й відповідаю. Ви робили те, що я казала або інспірувала. При тому час до часу розповідала веселі безжурні речі, й чути було її дзвінкий сміх… Наступного дня носили ми для арештованих їжу. Її взяли. При цьому ми довідалися, що пані Олена сидить у камері ч. 34, а інж. Михайло, здається, в камері ч. 49”.
– Вона загинула за національну ідею, а він за неї, – говорили по війні про Олену й Михайла Теліг.

“Вечірня пісня”
За вікнами день холоне,
У вікнах – перші вогні…
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма –
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою –
Я плакать буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань –
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.
За матеріалами журналу “Країна”