Моя Житомирщина

Паломники звідусіль їдуть до найстаршої в Україні 106-літньої схимонахині Іоанни у Жіночий ставропігійний монастир на честь Афонської ікони Божої Матері в урочищі Кип’яче. Обитель у селі Чоповичі Малинського району називають “жіночим Афоном на Житомирщині”.

Майбутня схимонахиня Іоанна, в миру – Марія Дмитрівна Мороз, народилась 25 березня 1911 року в селі Малий Кучурів Заставнівського району Чернівецької області. Істинно, «пути Господни неисповедимы». Адже того ж 1911 року, за переказами, в урочищі Кип’яче на Житомирщині відбулася дивовижна подія – явлення Казанської ікони Божої Матері. На цьому місці забило джерело як у Силоамській купелі, тут заснували монастир. Пізніше в богоборчі часи обитель було знищено. Відроджувати святиню Господь благословив онука Марії Мороз (схимонахині Іоанни) – благочинного лікарняних храмів столиці, настоятеля храму святителя Михаїла, першого митрополита Київського, протоієрея Романа Барановського. Трудами отця Романа було відроджено та розбудовано три монастирі, які знаходяться в урочищі Кип’яче, – Казанської ікони Божої Матері, Афонської ікони Божої Матері та Силуана Афонського; відкрито близько 30 лікарняних храмів. Саме з монастирем у Кип’ячому пов’язала своє життя Марія Дмитрівна Мороз. По Благословенню Блаженнішого Митрополита Онуфрія, Ієромонахом Нектарієм у 2008 році в Чернівцях вона була пострижена в іночество. Згодом переїхала в Монастир Афонської ікони Божої Матері в селі Чоповичі Малинського району на Житомирщині. У 100-літньому віці була пострижена в монашество, а згодом у велику схиму з іменем Іоанни.

Під час перебування та служіння у обителі Блаженнішого Митрополита Володимира (нині покійного), а також Блаженнішого Митрополита Онуфрія, матушка Іоанна отримала їх святе благословення на подальший монашеський подвиг.

У день іменин схимонахині – на свято Різдва Іоанна Хрестителя, 7 липня, її відвідали журналісти Житомирщини, аби розповісти читачам та слухачам про дивовижну історію людського подвигу в ім’я Бога і рідної України.

Маленька Марійка виховувалася в простій, віруючій селянській сім’ї. Її батько був австрійцем, а мати – українкою. З малих років тітка навчила дівчинку писати, читати та привчила до святої віри. Тоді, за часів Австро-Угорщини, мама навчила молитов церковнослов’янською мовою, яка не була розмовною, а створена саме для церковного служіння, молитов. Цю мову порівнюють зі святковою ризою, яку священик одягає в особливі дні.

Марія з малих літ дуже любила церкву і багато часу проводила у молитві. Разом із батьками шанувала сьомий день тижня – святу Неділю. За сімейними традиціями, навіть кружку води не підносила, не перехрестившись:

«Все нарізалося, готувалося з суботи на неділю, були навіть сховані ножі, аби хтось випадково не взяв їх до рук у неділю, – розповідає донька матушки Іоанни Євгенія Дмитрівна. – Рано всі йдуть до церкви, моляться, приходять додому – маємо святковий обід. А як уже вечір – треба коровам їсти давати. То мама каже братові: «Тодор, іди подивися, чи в когось уже дим іде з комина – щоб я не перша затопила пічку».

Євгенія Дмитрівна Барановська перейняла від мами талант смачно готувати. Однак, говорячи про секрет довголіття, передає досвід старійшини роду: «Тяжко мама жила, голодувала. А голод – це ліки. І, звичайно, праця. І молитва! Це і є секрет довголіття. У нас було так заведено: цілий тиждень рано встаємо – вживаємо хліб, сир, що-небудь отаке. Обід – мамалига, борщ, фасолі. Вечеря – це так: мамалига і квасне молоко. Все! Із цим лягали спати. Так подібно кожен день. А в неділю – обов’язково шматок м’яса. Рубалася курка чи робилося щось копчене. Оце лише раз на тиждень їли м’ясо, а не кожного дня котлети», – з посмішкою розповідає пані Євгенія.

Настоятелька Жіночого ставропігійного монастиря на честь Афонської ікони Божої Матері ігуменя Катерина додає, що нині схимонахиня Іоанна не просить для себе особливого раціону, харчується як усі, наголошуючи: «Що годиться в монастирі, те я буду їсти, тому що я монахиня».

Кажуть, що літні люди полюбляють солоденьке, а матушка навпаки роздає цукерки – всіх пригощає.

Майбутній монахині в житті було несолодко.

Свій шлях матушка Іоанна присвятила Богові і рідній Україні.

Їй ще не було чотирьох років, коли розпочалася Перша світова війна: «Я була на вулиці – як раптом у всіх трьох церквах задзвонили дзвони, назустріч йшли дві жінки, і одна сказала: «Війна ся зачала». Батька забрали у солдати. Марійка з мамою жила у дідуся з бабусею і вперше звернулася до Бога. «Вони стелили під коліна ганчірочку і навчали говорити молитви», – згадує схимонахиня Іоанна. Вона навіть пам’ятає, як повз село проїжджав австрійський король Франц Йосиф.

Заміж вийшла за односельчанина Дмитра – сміливого та працьовитого чоловіка, який був лісничим, народила двох дітей – Федора (Тодора) та Євгенію. Проживала сім’я близ села, у лісі. Часто Марія долала великий шлях, щоб допомагати іншим. Схимонахиня згадує страшний період, коли у селі вирував тиф. Ізолятор для важкохворих був облаштований у колишньому будинку священика. Жінка не боялася смерті. Як відомо, вошей – переносників тифу – відганяє гас (керосин). Тому, обв’язавшись хустиною, змоченою у гасі, йшла до хворих, приносила їм молоко, годувала з ложечки. Донька думає, що саме за цей вчинок Бог дав її мамі стільки років життя.

Матушка Іоанна пережила дві світові війни, страшні голодомори. На Буковині валив людей з ніг також туберкульоз.

Війни, голод, хвороби відступили. Але далі – нові випробування. Чоловіка Марії арештовують і на цілих 10 років відправляють на Урал за націоналістичні погляди. «Прийшли вночі і забрали. Забрали за Україну!», – згадує арешт чоловіка.

Не оминула заслання і сама Марія. Родину розкуркулили (мали п’ять гектарів землі та дві корови, два коня) і теж відправили на висилки в Сибір, де провели близько 16 років. Матушка Іоанна згадує, що прийшли забирати їх уночі. Повантажили на віз у чому були, не дали можливості тепліше одягнутися, взяти необхідні речі. А надворі була зима. Встигла захопити з собою лише торбинку з горіхами.

А далі повантажили в товарні вагони. Люди в дорозі помирали від голоду. Родину Марії врятувала та сама невеличка торбинка з горіхами.

П’ятнадцятирічному Сину Марії Федору (Тодору), що не міг витримати лихоліття заслання, дивом удалося втекти в рідну Україну. Але хлопця впіймали та посадили на п’ять років. А матір допитували, погрожували розстріляти за вчинок сина.

Чоловік, повернувшись із заслання хворим на туберкульоз, лише декілька років прожив з Марією, і то далеко від рідної неньки України. В’язниця підірвала його здоров’я, і Дмитро ще молодим пішов у вічність, а Марія увесь вік прожила вдовою. Але Бога забрати з її серця, не вдалося жодним лихоліттям. З Божою милістю змогла все пережити й зберегти добре серце та віру в перемогу добра.

Донині пам’ятає матушка радянські часи, коли віра переслідувалася, закривалися церкви, людей карали за богослужіння. Згадує, як ховала Біблію в печі, коли в її домівці був обшук. А щоб на Великдень посвятити паску, на ніч кошики з наїдками ставили високо на дахи будинків. На святкову їжу падала роса, і це вважалося Божою благодаттю.

Своїми молитвами Марія виховала онука Романа, який став священиком і в 90-х роках розпочав у столиці розбудову та відродження храмів при лікарнях та заснував сестринство милосердя. І сьогодні сестри, багато з яких згодом стали монахинями, згадують як тоді разом з батюшкою ходили по цвинтарях Києва, знаходили братські могили, могили священнослужителів та монахів. Отець Роман служив службу, і всі разом опікувалися могилами – розчищали, прибирали.

Коли діти, онуки та правнуки твердо стали на ноги, усі визначилися у житті, Марія Дмитрівна Мороз зрозуміла, що їм усім потрібна більше молитовна допомога. Тому вона повністю присвятила себе служінню Богові.

До схимонахині в день її небесного покровителя приїхали житомирські журналісти. Дізнавшись, що на Житомирщині є така довгожителька, представники засобів масової інформації поспішили до жіночої обителі в Кип’ячому. Схимонахиня Іоанна благословила журналістів, попросивши у Бога кожному довголіття при здоров’ї та радості. «Як ангели земнi, вона благословляє людям довгі, світлі днi», – кажуть паломники.

Матушка постійно знаходиться в молитві, в руках тримає хрест і чотки, по яких читає молитви. Просить Бога за всіх людей, які притікають до неї, молить Бога за мир в Україні та всьому світі. Адже на монастирях та на молитвах монахів тримається весь світ. Неустанна молитва – в її серці та на устах. Матушка весь час повторює: «Ісусе Христе, помилуй нас!”.

Віктор Мельниченко

Фото Леоніда Шевчука та з архіву монастиря