Моя Житомирщина

Сьогодні День Збройних сил України – це свято хоробрих воїнів, завдяки незламному духу яких наша країна досі лишається суверенною незалежною державою. Одним із таких є  мужній, сміливий, нині вже демобілізований десантник 95-ї аеромобільної бригади з позивним Ірокез, житель Ксаверівки Андрій Вигівський.

Він  пішов захищати Батьківщину буквально з перших днів війни. Був у найгарячіших її точках. Щоправда, коли вояки приїхали в частину, їм навіть не казали, що відправлять на передову.

«Особливо тяжкими були перші місяці перебування в зоні АТО, хотілося  швидше поїхати додому. Було дуже багато обстрілів. Перший  бій був на мосту біля Семенівки, було дуже страшно», – згадує десантник.

За словами Андрія Вигівського, найбільше в зоні АТО вразило ставлення  місцевих людей до військовослужбовців. Називали наших  «захватчиками». Звісно, були такі люди, що не пускали їх воювати: жаліли, кажучи що вони ще діти – рано їм вмирати. Але десантники – хлопці сміливі: якщо захищати – то до кінця.

Назавжди закарбувався в пам’яті хлопця випадок, який перевернув  його свідомість. «Було літо. За наказом командування потрібно було їхати забирати тіла своїх побратимів, які лежали просто серед поля по кілька діб. Коли ми прибули на місце, то забирати було майже нічого: тіла розкладалися, спека давала свій результат. Дуже страшно. Що то наші хлопці – ми знали точно, бо в нас на формі були значки. У наших ворогів на бронежилетах були червоні мітки, а в нас-синьо-жовті. Погонів і личок не було ні в кого: ми всі були однакові», – зізнається  Андрій.

Андрій Вигівський пригадує, що спочатку тяжко було виживати, не вистачало харчів. Мусили їсти те, що повзає: жаб, змій….

Потім уже почали допомагати волонтери.

«Наша мама Люда (так люб’язно хлопець називає  Людмилу Совсімову) допомагала нам, як і Ксаверівський сільський голова Петро Бєлий , який передавав речі. Військовослужбовці по-особливому  раділи гостинцям,які отримували з дому», усміхається Андрій.

У селі Степанівці зустріли стареньку бабусю, яка 5 днів нічого не їла. Воду теж було тяжко дістати. Бійці розпалили багаття, наварили супу, погодували бабусю й дідуся. Старенькі розповіли, що харчі у них позабирали  сепаратисти, «головорізи»  (як вони казали). Стріляли  в мирних жителів.

Ірокез  зізнається, що плакав, коли в боях гинули його кращі друзі. Забрати їх тіла не можна було відразу. А через 5-6 днів приїжджаєш, а там….. Каже, що дуже страшно, коли ти ще при пам’яті, живий, а не можеш вилізти з танка – згоряєш живцем.

У полон наші десантники не здавалися. Доводилось спати просто неба, у полі, копали окопи. Один до одного тулилися, щоб було тепліше спати. Жили з мишами….

Харчувалися в  польової кухні. Коли готували військові кухарі, було не смачно, а коли цивільні, – то вояки наїдалися досхочу. Їли  сухарі з тушонкою. Часом по 3- 4 дні не було води, копали ями, збирали дощову воду. Гіркувата, але пили, бо іншого виходу не було.

Було страшно, коли не чуєш пострілу. Це означало, що куля  могла влучити десь поряд. Лежали в окопах, ховалися  за БТРи. І коли куля влучала десь метрів триста від них, – хрестилися, що живі.

Їхні прапори сепаратисти хотіли порвати. Але  вони не горять, не рвуться. Вони постійно з ними як символи нескореності держави.

Радісно було, знаходячись  за тисячі кілометрів від рідного дому, побачити земляків – односельців, зокрема Олександра Слобоженюка. При зустрічі їхній радості не було меж. Були також хлопці з Коростишева, Олевська…

«Якби не Максим Добрянський із Коростишева, який загинув, прикриваючи наш відступ,то ми б, напевно, лежали б усі разом. Він  вистрілив із гранатомета, порушив приціл танка і той стріляв, не бачачи куди…. Ми взяли  підкріплення, повернулись, аби знайти його. Знайшли….. Загинув….. Дуже важко, коли везеш додому тіла побратимів, дивитися у вічі їхнім батькам…. Сліз не стримував ніхто. Важко пережити все це», – ізз сумом в очах згадує Андрій Вигівський.

Бувало так,що не було зв’язку, і Андрій  не мав змоги зателефонувати рідним аж 10 днів. «Мама ледь не посивіла це за цей час. Коли потім вийшов на зв’язок, – першими її словами були : «Слава Богу, живий і цілий», – згадує хлопець.

Наш герой був поранений осколками в ногу, 4 з них сам дістав. Нині рана загоїлася.

Добрим словом згадує побратимів  Юрія Коритка, Олександра Слобоженюка, Максима Нікітюка, Юрія Токового та багатьох інших, які й зараз можуть прийти на допомогу. 9 грудня планують поїхати в Харківську область, на  могилу до свого командира  – старшого лейтенанта Дмитра Іваха.

Андрій не розуміє тих хлопців, які бояться йти захищати Батьківщину і просто ухиляються від свого обов’язку.

Із ніжністю розповідає про свою донечку  Ангелінку яка чекала його повернення додому.

У районі ветерани АТО збираються, вирішують проблеми, допомагають одне одному. Бо в єдності сила.

Спасибі, Андрію, що захищав нас. Пишаємося тобою.