Моя Житомирщина

Мамо, матінко, матусю… Скільки разів злітали ці слова з наших вуст, коли нам було боляче, страшно, у хвилини розпачу,  лиха. Скільки разів  ми  забували про батьків, коли все було добре, в житті все склалося, мрії збулися, ми здорові, щасливі, обзавелися своїми родинами…

Починаємо згадувати, коли вже наші діти роблять нам боляче своїм непослухом, егоїзмом, зверхністю. Ми щиро дивуємося: чому так? Ми ж усе робили, щоб вони були ситі, одягнені, щасливі, здорові… Що ми зробили не так?

Починаємо згадувати своє дитинство, як ми ставилися до своїх батьків, чи завжди вислуховували їхні поради, зауваження? Телефонували, допомагали у скрутні часи? Поздоровляли у свята та дні народження?

Виявляється, що ні: у життєвій суєті ми забули про людей, які дали нам це життя, виростили нас, викохали, вивчили, допомагали  стати на ноги… А ми про них забули! То хто ми після цього? Як  можемо щось вимагати від своїх дітей, коли ми все життя подавали їм негативний приклад, як не треба поводитись із батьками?

Діти краще сприймають інформацію у вигляді прикладів, а не розмов. Коли батько забороняє сину курити, а сам курить, – з вірогідністю 99% син також буде курити.

Отже, якщо ми хочемо у старості поваги та турботи від своїх дітей, то мусимо все життя подавати їм позитивний приклад у ставленні до своїх батьків. Тим самим ми не тільки забезпечуємо собі добре ставлення до себе своїх дітей у старості, але й виконуємо 5-ту Заповідь Господню, яка каже: «Шануй батька свого і матір свою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі». За церковними  канонами  гріх непошани до батьків – великий гріх.

У Старому Заповіті той, хто лихословив батька або матір, карався смертю.

Тож дбаймо про своїх батьків, допомагаймо їм у всьому, особливо у старості і хворобі. Нехай не матеріально, не у всіх є така можливість, то хоча б не ображаймо їх словом та вчинками. Допомагаймо у праці, підтримуймо у хворобі, заспокоюймо добрим словом.

Молімося за них Богу як за життя їхнього, так і після смерті.