Моя Житомирщина

Загальновідомо, що за роки незалежності саме завдяки досягненням українських спортсменів нашу державу стали пізнавати в світі. Дякуючи їм, мільйони жителів земної кулі навчилися ідентифікувати синьо-жовтий прапор і знаходити Україну на карті. Часто всупереч, а не завдяки мчались швидше, підіймалися вище, досягаючи блискучих результатів. І увесь світ спостерігав за їхніми перемогами, щирими емоціями на континентальних п’єдесталах слави – територіях вшанування всієї держави. Звідки ж беруть свій шлях талановиті спортсмени? Чи може дитина з невеличкого села досягти вагомих спортивних результатів, якими прославить не лише свою школу, район, область, а й державу? Саме з такою ученицею й буде наша розмова. А для початку трішки інформації про цю сильну, спритну, розумну та товаристську дівчину.
Сидорук Марина – учениця 11 класу Селянщинського спортивного ліцею імені Олександра Голяченка. Вона є справжньою Олімпійською надією, спортивною зірочкою, гордістю нашого навчального закладу та Черняхівського району. Вона – чемпіонка району з легкоатлетичного кросу, бігу на 1000 метрів, переможниця легкоатлетичної естафети району та області, призерка обласних змагань. А ще Марина – одна з найкращих гравчинь ліцею з футболу. Юнка є членом обласної команди «Полісся», яка грає в першій лізі чемпіонату України серед жінок. В складі збірної команди області неодноразово представляла Житомирщину на чемпіонатах України в різних вікових категоріях, де визначалася кращим захисником турніру. Дівчина, окрім вроди, наділена силою духу, незалежністю та харизмою. Своїми досягненнями вона переконує, що є представницею не слабкої статі, бо наділена залізною, несхитною волею дорослої людини в юному тілі. Марина звиклася зі спортом як своєї роллю в суспільстві. Для неї спорт – це свобода і самовираження, самореалізація, швидкість реакцій та витривалість, цілеспрямованість і вміння дружити. Тому розмова з нею може бути прикладом для наслідування учнями позитивних рис характеру спортсмена та ключем до розуміння того, чи легко підкорюються спортивні вершини.
– Марино, твоїм досягненням в спорті міг би позаздрити будь-який спортсмен. Коли ж проявилося твоє захоплення спортом?

– Скільки себе пам’ятаю, завжди грала у всілякі рухливі ігри й отримувала від цього неймовірне задоволення. Тому коли прийшла навчатися до Селянщинського спортивного ліцею, відразу почала брати активну участь у Веселих стартах. А з 5-го класу захопилася футболом, стала постійно ходити на тренування. Завдяки підтримці свого тренера-наставника Олександра Федоровича Сташенка я почала розуміти тактику й стратегію гри, продумувати, як попередити удари суперника.

– Не секрет, що футбол, волейбол, легка атлетика, гандбол – досить травматичні види спорту. Чи не відлякує тебе ризик отримання травм під час серйозних спортивних змагань?

– Ні, не відлякуває, адже моє бажання перемагати завжди таке сильне, що навіть і думки про те, що може бути щось погано, не виникає. Хочеться утримувати високопрофесійний імідж своєї команди, ліцею та району. Звичайно, футбол, волейбол, легка атлетика, гандбол – види спорту, пов’язані з важкими щоденними тренуваннями, неминучими травмами, розчаруваннями та невдачами. Однак жага перемоги заставляє мене тамувати біль. Навіть коли мені через певні травми доводиться відвідувати лікаря, я, стискаючи кулаки, сама собі кажу: «Я зможу! Я справлюсь». Інакше в спорті не можна. Ні в якому разі не слід себе жаліти, навіть попри біль, розтягнення, ушиби та переломи.

– Що тобі особисто дав спортом?

– Спорт навчив мене важливим життєвим навичкам, таким як витривалість, працелюбство, наполегливість. Дякуючи моїм тренерам, я потрапила до однієї з найсильніших команд Житомирської області «Полісся». Праця задля спільного результату навчила мене працювати в команді, переживати за її членів, умінню спілкуватися, не ображатися на зауваження тренера. Також я постійно виробляю в собі вміння достойно приймати невдачі та програші, хоч це робити надзвичайно важко.

– Напевно, в кожного учня, який любить спорт, є кумири серед спортсменів. Хто з українських спортсменів є для тебе взірцем?

– Найбільше я захоплююся спортивними досягненнями Андрія Шевченка, українського футболіста. Він є одним із кращих футболістів світу, п’ятиразовий чемпіон України, чемпіон Італії, володар «Золотого м’яча», а нині – наймолодший головний тренер в історії національної збірної України. Без перебільшення можна сказати, що Шевченко – найкращий бомбардир в історії національної збірної України. Особисто для мене кар’єра Андрія Шевченка – це приклад того, як завдяки постійній важкій праці над собою відбулося сходження східцями спортивної слави простого хлопця, любителя футболу до професіонала світового масштабу.

– Цьогоріч ти закінчуєш навчання в ліцеї. Чи мрієш в майбутньому пов’язати свою професію зі спортом?

– Так. Я хочу стати тренером. Тому буду подавати документи на факультети фізичної культури в університети Житомира та Вінниці. Мені подобається працювати з дітьми, особливо молодшої та середньої ланки. Вони вже мене слухаються. Я вмію їх налаштувати. Мрію відучитися й повернутися до свого ліцею.

– Можливо, хтось із педагогів фізичного виховання Селянщинського спортивного ліцею надихає тебе до вибору такої професії?

– Так, безперечно, мої педагоги мотивують до вступу на факультет фізкультури. Їхній стиль роботи, доброта, наполегливість, любов і повага до дітей, а з іншого боку вимогливість, вміння підбадьорити, віра в наші сили, в наші перемоги схиляють мене вибрати саме цю професію. Дякую Олександру Федоровичу Сташенку, Дмитру Леонідовичу Попроцькому, Григорію Федоровичу Сташенку, Сергію Павловичу Ткачуку, Максиму Вікторовичу Бабаку за те, що відкрили для мене спортивні обрії спочатку району, області та України. Завдяки участі у фестивалях «Даруймо радість дітям!», «Хто ти, майбутній олімпієць?» я змогла побувати в таких чудових містах, як Скадовськ, Тернопіль, Білій Церкві, в Сумах, Калуші, Ковелі, Умані, Києві, Вінниці, Одесі, Переяславі Хмельницькому.

– Кажуть, що спортсменам доводиться відмовлятися від багатьох радощів життя та й вільного часу, щоб відпочити та розслабитися, у них майже немає. Чи є вільний час в тебе і як та на що ти його розподіляєш?

– Дійсно, вільного часу мені бракує, адже частенько доводиться тренуватися і в своєму ліцеї, і в спортивних залах Черняхова та Житомира. Але все одно я знаходжу час на спілкування з друзями, адже вони переживають за мене, підтримують в усьому. Мені є що їм розповісти, поділитися враженнями від поїздок на змагання. Крім того, я люблю разом з подругами подивитися фільми, послухати улюблену музику. При нагоді намагаюся допомогти по господарству своїм батькам. Звичайно, вечорами готуюся до ЗНО. Тому доводиться вчитися ефективно використовувати час і в нагоді стає спорт.

– Якими якостями, на твою думку, повинен володіти вчитель фізичного виховання?

– Я вважаю, що, перш за все, він повинен любити дітей. По-друге, педагог має бути професіоналом, здатним не лише точно виявити обдарованих у фізичному відношенні школярів, а й створити сприятливі умови для розвитку природних здібностей тих учнів, які лише в перспективі зможуть досягати спортивних вершин. Крім того, він повинен володіти мотиваційним ораторством, бо треба, щоб дитина повірила в свої сили. На мою думку, вчитель фізичної культури – найважча з усіх вчительських спеціальностей.

– Дякую, Марино, за змістовні відповіді на запитання. Бажаю тобі міцного здоров’я, гарних результатів ЗНО. Сподіватимусь, що через кілька років знову візьму в тебе інтерв’ю, але вже як в учителя фізичної культури Селянщинського спортивного ліцею. Удачі тобі в досягненні найвищих спортивних вершин.

І.В. Осадча, заступник директора