Моя Житомирщина

Уся Черняхівщина два роки переживає за долю Сашка Фурмана із Зорокова, який пропав безвісти в зоні АТО 22 травня 2014 року під Рубіжним. Співчуває дружині Олі, яка залишилася із трьома дітками і твердо вірить: Сашко – живий!

1 вересня, у перший клас пішла старша донька Сашка й Ольги Марина. Поряд були її молодша сестричка Олександра і, на руках у бабусі, малий братик Максимко. Вони – копії свого тата – біляві, із блакитними очима, із такою самою посмішкою.

До них у гості приїхали татові побратими з 30-ї механізованої бригади Олександр Тарнавський із  Забріддя та Геннадій Зюбрій із Троковичів.

Хлопці дивилися на радісну Марину, яка калатала дзвоником, а самі думали: “Хай би ж наш Сашко побачив цю мить, хай би й він  був тут – поряд зі своїми дітками й дружиною Олею.” Думки летіли далеко на фронт, під Рубіжне. Геннадій пам’ятає, як усе було…

Ще у Сєвєродонецьку їх із Сашком Фурманом поставили  заряджати зенітні установки. Весь час виконували завдання разом, завжди були поряд, підтримували одне одного. А тут, під Рубіжним, їх розділили по різних машинах. Сашко встиг подзвонити додому Олі і сумно сказав: “Дуже шкода, що нас із Геною розділили, нам було легше на війні вдвох, ми ж земляки.” Це була їхня остання розмова. І ще додав: “Я не знаю, куди я їду. Кудись їду…”

Той страшний бій почався 22 травня 2014 року о 6 годині ранку. Сепаратисти взяли наших танкістів 30-ої бригади в щільне кільце: з одного боку  болото, з іншого – міст, за яким відразу блокпост  ворога. Хотіли розвернути колону, але дорогу місцеві жителі перегородили колодами.

Почали відкидати колоди, розгородили шлях і о 10 годині, після того як вишикувались у колону, вирушили в дорогу. Почувся один сильний постріл, і почався хаос. Стрілянина, все в диму, нічого не видно.

Побратим Юрій Євманчук бачив Сашка, пораненого в плече. Почали розсідатися по машинах і від’їжджати хто куди. Очевидці розповідали, що приїхала швидка, з неї вискочили сепаратисти, переодягнені у попівські ряси, з-під яких стирчали автомати, посадили Сашка Фурмана у швидку. Після цього його ніхто не бачив, його слід обірвався…

У цьому ж бою тяжко поранили в голову Сашка Тарнавського, який місяць пролежав у комі. Лікарі давали 1%, що виживе. Один осколок так і залишився у голові: його небезпечно було виймати. Рік – по госпіталях. Вчився разом із мамою – Валентиною Петрівною, як у дитинстві, по-новому складати слова по складах, потім – у речення, помаленьку  ходити. Ще півроку реабілітації в санаторіях і завжди, як ангел-охоронець, поряд мама. Попри все Сашко – великий оптиміст, жартуючи, заряджає всіх позитивною енергією. Його весела вдача допомагає вистояти і вижити всім смертям на зло.

У наших хлопців непохитна віра, що в Україні все буде гаразд. Вони – наші козаки, воїни свободи. І ми всі, їхні земляки, низько вклоняємося їм за мужність і самопожертву.

А дружині Сашка Фурмана Олі і їхнім трьом діткам найбільше зараз потрібна  моральна підтримка, допомога від держави, односельців. Згадуються слова пісні:

Не сумуй, коли мене немає,

Помолись і поцілуй дитину,

Пам’ятай, Господь оберігає

Тих, хто захищає Батьківщину!

Усім дітям наших героїв хай посміхається світла доля. Хай береже їх Господь.

Людмила СОВСІМОВА