Поезія незламних
Воїну-черняхівцю Василю Кравчуку двадцять два. Його позивний – «Джаконда». Він зараз там, де найбільше стріляють – в Донецькому аеропорту. Сержант. На посаді заступника комвзводу гранатометного відділення. Вдома на нього чекають мама й молодший брат. Батько Василя – воїн афганець Петро Кравчук, нині, на жаль, уже не з нами.
Василь розповідає, що обстрілюють їх постійно з різних видів зброї, починаючи з автоматичної й закінчуючи артобстрілами. Уже не бояться нічого. Сумують за рідними за домівкою. Вірять у перемогу і своє повернення в рідні краї. Називають себе незламними. Такими і є.
Веде розмову про своїх побратимів-поетів. Кілька з них уклали збірку власних віршів. Про війну, мужність, життя і смерть. Тираж пробний, тож невеликий. Обіцяє привезти книжку після демобілізації.
Ми ж друкуємо нині уривок із поезії Василевого побратима Ярослава Ухача «Мамо».
Ярослав із села Копиченці на Тернопільщині. Позивний – “Письменник”. Сержант. Був на посаді командира протитанкового відділення. Не так давно демобілізувався.
Наталя Ковшевна
Мамо
Мамо, сьогодні ти прочитала листа,
що мене на світі уже нема.
Сьогодні засвітилась нова зоря,
настала для мене смутна пора.
Тобі написали того листа,
аби ти поставила нового хреста.
Тобі написали, що загинув. Герой.
Зіграна солдата вже роль.
Мамо, я прийду до тебе у сні,
загляну в очі твої чарівні.
Бачиш, це поле безкрає, широке.
Бачиш, це море безмежне, глибоке.
Бачиш, мамо, це все Україна,
за неї померла твоя дитина.
Бачиш, мамо, це друзі мої.
Ми побратались на тій війні.
Багато з них сьогодні зі мною
стоять на небі нічною красою.
Бачиш, мамо, широкі лани
і бачиш танки – провісники тої війни.
Бачиш, мамо, як вони сунуть по полю.
Падає колос проти власної волі.
Бачиш, мамо, стріляють у нас.
Мамо, я не лякаю: лякати не час.
Просто показую, як все було,
як взяв мене ангел під своє крило…
Мамо, пробач, але я убивав,
ворог пощади від мене не знав.
Хоча душа просила, благала,
до миру мене закликала.
Але я вже не чув, не слухав її…
Україна. Чую пісню гаїв.
І раптом біль. І запах крові.
Рука тримає рукояття зброї.
Важко. Дихати дуже важко.
Зняв бронежилет. Так тяжко.
Його віддав комусь. Не пам’ятаю.
Ворог стріляє. Востаннє стріляє.
Мамо, хто ж знав, що буде війна,
що списки героїв поповнять нові імена?
Мамо, поховай мене біля тата.
Опустіла, мамо, твоя хата.
Але ти тримайся. Благаю, живи,
у серці мене і тата збережи.
І я вірю, що побачиш ти Україну –
вільну й щасливу країну.
Мамо, ти спи. Хай сон твій буде міцним.
Я буду поруч. Тихим й німим.
Буду світити тобі я зорею ясною,
буду навіки разом з тобою.
Ярослав Ухач
Приємно читати статтю, в якій згадується про мого добре знайомого і “колеги по цеху”. Та враження псує три фактори.
1) Копичинці – це місто
2)Наголошую на правильному написанні назви МІСТА КопичИнці
3) Вірш, який доданий до цієї статті не належить Ухачу Ярославу. У нього, безперечно, є безліч чудових творчих доробків, які заслуговують захоплення (в цьму я вас можу запевнити,адже сама їх чула і читала), але цей вірш належить його хорошій подрузі Зелінській Наталії (тобто мені).
Враховуючи вище перечислене прошу виправити ці грубі недоліки. Особливо образливим є те, що автор зробив аж дві помилки у назві населеного пункту. Сподіваюся Ви звернете на це увагу.