Максим Штиль: «Україна потребує захисників»
В Україні вже досить довгий час іде війна. Війна специфічна. Уявлення про неї дуже різне, а часом суперечливе. Не викликає сумніву одне – Вітчизну на її сході захищають справжні патріоти, ризикуючи власним здоров’ям і навіть життям. З одним із них я нещодавно мав розмову – поставив ряд запитань нашому землякові, воїну АТО, контрактнику, жителю Головиного Максиму Штилю.
- Максиме, розкажіть трохи про себе. Що спонукало Вас піти на фронт добровольцем?
- Родом я із села Глумча Ємільчинського району. Навчався в Головинському ВПУ НТі за спеціальністю машиніст дорожньо – будівельних машин. Проте марно намагався знайти роботу, яка б приносила не тільки матеріальне, а й моральне задоволення. Тож вирішив: досить байдикувати, коли нашу державу неволить агресор. Пішов до військкомату і записався добровольцем. Тоді навіть не здогадувався, що чекає мене на фронті.
- Розкажіть про ваше перебування на передовій.
- Потрапив я служити до складу 95-ї аеромобільної бригади. Брав участь у боях за Слов’янськ, Червоний Лиман, Лисичанськ. У бою під Ясинуватою був поранений. Але, слава Богу, залишився живим. А деякі мої бойові побратими, на жаль, ніколи вже не побачать рідних і близьких, ніколи не обіймуть коханих, не візьмуть на руки дітей. Мені пощастило: одужав після двох операції в шпиталях Житомира та Києва. Дякую всім лікарям, медсестрам, обслуговуючому персоналу і найперше – волонтерам.
Дуже вдячній своїй родині: мамі й тату, що проживають в Ємільчинському районі, брату, сестрі і моєму дорогому синочку Дмитрику за те, що чекали, вірили в мене.
Коли я йшов у бій, то знав, що мир потрібен всій Україні, моїй родині. Не хочу, щоб мій син чув стрілянину «Градів» і звук мін, які розриваються. П’ятого серпня минулого року був демобілізований.
- Розкажіть, що на війні Вас вразило найбільше?
- Вразили найбільше – люди, які оточували. В українців є все. Нам не вистачає лише гарних сусідів. Наш найближчий сусід виявився найстрашнішим ворогом. Але в наших людей є бойовий дух і воля – все, щоб перемогти.
- Як склалася Ваша доля після демобілізації?
- Спочатку відпочивав, заліковував рани. Але постійно був на зв’язку з бойовими побратимами. Можете уявити, що їх у мене більше тридцяти. Це люди, які завжди підставлять плече, допоможуть у тяжку хвилину. Це люди, які пішли до Збройних сил України за покликом серця, тому що не можуть сидіти вдома.
Дивлюся на молодь і не можу зрозуміти: чому, не маючи роботи, не маючи засобів для життя, запивати своє таке становище горілкою? Україні потрібні захисники. Я зрозумів, що моє покликання – це захист Батьківщини і моєї сім’ї. Тому цьогоріч, шостого квітня, підписав контракт зі Збройними силами України. За моїм бажанням служу зі своїми побратимами у складі 95 –ї аеромобільної бригади.
Передаю привіт всім жителям Черняхівщини.
Слава Україні! Героям Слава!
Розмову вів військовий комісар Черняхівського районного військового комісаріату, підполковник Віктор Іваницький