Моя Житомирщина

Вулиця Соколовських  (колишня Котовського) – одна з тих вулиць Черняхова, що  на ній немає жодних адміністративних споруд чи будівель якихось установ, підприємств та організацій. Це як у великих містах «спальний район» – затишний, зелений, тепер уже завдяки селищній владі з непоганою дорогою

і завдяки колишньому депутату селищної ради Тетяні Тарнавській, яка зуміла об’єднати навколо себе місцевих жителів і знайти спонсорів, – із вуличним освітленням. Вулиця працьовитих людей, котрі весь час щось будують, добудовують і вдосконалюють у власних обійстях, тому вздовж парканів можна помітити купи піску, каміння чи інших будівельних матеріалів. Це трохи псує загальний вигляд вулиці, але, впевнена, що це не навіки.

Рішенням депутатів Черняхівської селищної ради тепер ця вулиця носить назву на честь борців за волю України – отаманів Соколовських.  Перейменування відбулося в рамках декомунізації.

Хто ж такий Григорій Котовський? Він зробив стрімку кар’єру від простого безробітного, судимого за кримінальні злочини до радянського керівника високого рівня.

Ще в квітні 1919 року став комбригом 2-ї бригади 45-ї дивізії в складі Південної групи військ  Якіра. Григорій Котовський у серпні — вересні 1919 р. брав участь у знаменитому прориві частин Червоної Армії на північ, до Києва, а після його падіння – до Фастова й Білої Церкви. Воював під Києвом, пізніше під Петроградом — із Юденичем. А на Південному фронті — з військами Симона Петлюри та загонами отамана Тютюнника, у кінці ж  1920-го — на початку 1921 років – з численними загонами повстанців в Україні. Тобто був ворожою силою в національно-визвольній боротьбі українців 1917-20-х років. Родина ж наших земляків із Горбулева Соколовських була однією з тих сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали головними ідеологами й організаторами тих визвольних змагань. Згодом їх нещадно винищили імперсько-більшовицькі загарбники.

Пишаюся родиною Соколовських, яка перетворила школу в Горбулеві на українську гімназію, якої не було навіть у повітовому центрі Радомишлі, та дала Україні чотирьох отаманів, що боролися проти більшовиків. Спочатку отаманську шаблю взяв у руки наймолодший син Тимофія Соколовського – Олекса 1900 року народження. Наприкінці 1918 року він відгукнувся на заклик «Українського національного союзу», взяв ватагу з двох сотень завзятців. Після того, як загинув Олексій, –  отаманську шаблю підхопив на шість років старший брат – Дмитро. Його загін уже збільшився до п’яти сотень козаків. Дмитро був найуспішнішим отаманом і воював найдовше. Більшовики визнали, що повстанське військо Соколовських та Ілька Струка (після отамана Зеленого) було «великим вогнищем кулацько – бандитського руху» на Правобережжі. Але і його спіткала доля померти рано. Штаб повстанців очолив – Тимофій Соколовській.  Повстанці люто помстилися за  за Дмитрову смерть: за тиждень вони здобули Радомишль. Невдовзі бригада імені Дмитра Соколовського на чолі з Василем рушила з українським військом на Київ. Слава про Соколовських дійшла і до самого Симона Петлюри. Але отаманська стежка Василя виявилася ще коротшою, ніж у братів. Треба було обирати отамана. Оскільки магія Соколовських була сильною, то погляд повстанців зупинився на Марусі (Олександрі), яка воювала разом зі своїми братами. Після їхньої смерті Маруся перейняла провід над повстанцями. Вона очолила загін із 1000 козаків – 300 кінних та 700 піших. Їй було лише шістнадцять.

Фещенко-Чопівський так писав про юну отаманшу: “Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користалась авторитетом … серед селян Маруся була легендарною особою, … дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів”.

Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами УНР та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом із ними Маруся  “здобула Київ і пару днів їм володіла”, як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках “Батьківщини” із Жанною д’Арк.

Воювала Маруся і на Поділлі, брала участь в окружному з’їзді отаманів у Германівці разом з отаманами Лихом, Ангелом, Голубом, Кармалюком…

На початку листопада 1919 року військо Марусі било білих під Мотовилівкою, червоних під Фастовом.

Історики стверджують, що загинула Маруся від руки зрадника.

Останнім часом про Марусю Соколовську і її братів-отаманів, родину й бойових побратимів Соколовських дізналася вся Україна з історичних праць Романа Коваля та Костянтина Завальнюка, а особливо ж із роману одного з найвідоміших українських письменників Василя Шкляра «Маруся», який став бестселером.

Правда перемогла брехню про Соколовських, яких колишня влада називала бандою. Молодь пишається своїми героїчними предками і низько вклоняється їхній пам’яті і їхнім нащадкам, зокрема й горбулівцям – внучці отамана Василя, прекрасному педагогу Єлизаветі Євгенівні Соколовській-Заплетнюк, її синові Валерію, котрі свято бережуть пам’ять про земляків-повстанців.