Погода в Черняхові
Курс валют
Хмаринка тегів

Батько дев’ятьох (!) дітей, черняхівець Андрій Кліменчук: «У мене на міни «чуйка», знаходжу їх «на нюх»

Дарина Салтикова, спеціально для «ФАКТІВ» (Дніпропетровськ)

Сорокарічний житель Черняхова  Андрій Кліменчук тягнув на своїх плечах велику сім’ю. Брався за будь-яку роботу: шоферував у колгоспі, зводив будинки, допомагав односельцям по господарству … Ще б не крутитися! У Андрія та його дружини Світлани шість дочок і два сини, у тому числі троє спільних дітей.

30s05 Andrei 30s05 Andrei2

Ще є донька від першого шлюбу Андрія – Марина, якій тато по мірі сил допомагає. Разом – дев’ятеро. Сини – 12-річний Андрійко і дворічний Єгорка – поки не помічники. А значить, семеро доньок – Марина, Катя, Аня, Маша, Даша, Віка і Софія, – а також дружина Світлана («Мій жіночий батальйон», – жартує Андрій) під його опікою.

З одного боку, багатодітні під мобілізацію не потрапляють. А з іншого, міркував Андрій, чи не соромно за дівчат своїх ховатися?

– Я весь час думав, – згадує Андрій Кліменчук, – зупинять де-небудь для перевірки документів і поцікавляться: чому не в АТО? Чи доньки запитають, коли підростуть: «А де ти, тату, був під час війни?» Що їм відповім? За  їхніми спідницями відсиджувався? Коли мій молодший брат Мишко пішов воювати, я не витримав: все життя братик, який на шість років молодший, брав із мене приклад, а тепер він в зоні АТО, а я тут прохолоджуюся? Коротше, 29 січня з’явився у військкомат і попросився на передову. Дружина тоді на четвертому місяці вагітності була. Не хотілося, звичайно, її засмучувати, але сподівався, що вона зрозуміє. У мене Світланка – золота людина».

Тим часом Світлана спочатку й чути ні про яку армію не хотіла. Кілька днів плакала, вмовляла … Але, зазвичай, поступливий, м’який, не здатний встояти перед жіночими сльозами чоловік сказав як відрізав: «Відвоюю і повернуся, нічого там зі мною не станеться».

Андрій хотів у танкісти, як брат Мишко. Але зарахували його в нещодавно сформовану 5-у батальйонно-тактичну групу (БТГр) 81-ї десантно-штурмової бригади і направили на курси центру розмінування.

– Для мене спеціальність сапера була абсолютно новою, – розповідає Андрій. – Але з перших же днів зрозумів: це моє. На міни немов «чуйка» якась з’явилася, і уявити не міг, що буду знаходити їх «на нюх». За півтора місяці  освоїв усі види вибухових пристроїв і способи їх розмінування. А коли наприкінці занять нам влаштували іспит – потрібно було замаскувати міну, – то мою навіть наставник не знайшов. У Водяному вже сам навчав хлопців, як не потрапити на міну.

Про службу Андрій говорить неохоче, відповідаючи на запитання банальним «все було нормально». Але відгуки волонтерів про будні п’ятої батальйонно-тактичної групи, яка стояла в самому пеклі передової, біля селищ Водяне і Дослідне, свідчать про зворотнє. Координатор проекту «Повернися живим» Віталій Дейнега писав на своїй сторінці: «П’ята БТГр змінила на передовій 90-у бригаду, яка завдяки волонтерам була повністю укомплектована ще з часу героїчного захисту аеропорту – технікою, спецзасобами, обмундируванням … Новий же підрозділ не має таких шефів. Тепловізори й нічні приціли там на вагу золота, а точніше, на вагу людського життя. Дуже мало транспорту, особливо бронемашин. У той же час тут не було жодної тихої ночі: диверсанти працюють постійно».

– Бували, звичайно, гарячі днинки, – погоджується Андрій. – Якось ворожий снаряд потрапив у наш склад боєприпасів. Частина мін і гранат вціліла, проте використовувати їх було вже не можна: мало які там ушкодження, могли і в руках вибухнути. Ось я їх і виніс, близько 180 штук. Потім вивезли і знищили.

Ось так просто – взяв і виніс. А про те, що вони могли вибухнути саме в його руках, ні слова. Можна тільки уявити, як кілька годин виносив по черзі майже дві сотні смертельно небезпечних залізяк, як складав їх у машині на пісок, щосекунди ризикуючи життям. Але якби хоч одна з них вибухнула на тому складі та здетонували решта боєприпасів, ще невідомо, скільки було б жертв.

Не дарма друзі називають Андрія Їжачком. Невисокий, шустрий, з жорсткою щіточкою вусів, він в будь-якому рейді «котився» попереду всієї групи. І нюх, як у їжачка: на відстані відчуває будь-яку розтяжку. Так і прилип до нього цей позивний – «Їжачок». Правда, тільки чуттям Андрій колючого лісового звірка і нагадує. Характер м’який і поступливий, та й зір у нього, на відміну від підсліпуватого їжака, прекрасний.

– Іду, наприклад, по посадці і думаю: «А де б я поставив розтяжку?» – пояснює він мені специфіку своєї служби. – Ось у цьому місці. І волосінь звідси туди простягнув би. Глянув, а там дійсно в траві волосінь поблискує. Розміновувати вручну ці російські подаруночки нам заборонено, тому чіпляємо на міну так звану «кішку» і тягнемо. Або підриваємо на місці за допомогою спеціального пристрою.

Скільки довелося за вісім місяців служби знешкодити мін, він навіть не рахував. «Бувало, по три в день, бувало, по кілька десятків», – знизує плечима. А  наступного ранку вони знову стоять майже на тому самому місці. Тому що українським бійцям не вистачає приладів нічного бачення і тепловізорів, диверсійні групи відчувають себе на наших позиціях як удома. Тільки за останній місяць в інженерно-саперному взводі, де командиром одного з відділень служив молодший сержант Кліменчук, підірвалися на мінах п’ятеро бійців. Добре, хоч живі залишилися.

У той день, 10 жовтня, група у складі сапера Андрія Кліменчука і двох розвідників вирушила розмінувати посадку в районі селища Дослідне. «Їжачок», як завжди, йшов попереду, пильно оглядаючи тьмяну траву під ногами. Міну, яку диверсанти прикріпили до дерева на рівні грудей, він не помітив.

Схоже, що суперництво між мінерами бойовиків і українським сапером розгорнулося неабияке: що б вони не поставили, він все знаходив і знешкоджував. Тому діяти диверсанти вирішили більш витончено. Закріпили міну на дереві біля стежки, а неподалік у засідці влаштувався снайпер з гранатометом, щоб ушлий «укроп» не встиг навіть доторкнутися до вибухового пристрою, а ті, хто опиниться в зоні ураження, загинули напевно. Але терористи не врахували, що у сапера не тільки нюх, але і слух непоганий. Вони залягли так близько, що він почув клацання, яке видає гранатомет при пострілі, – сам упав за дерево та ще й друзям встиг крикнути: «Лягай!» Від потрапляння гранати в міну вибух стався неабиякий: кілька кущів і дерев навколо зрізало, як бритвою. І хоча більшу частину осколків прийняла на себе посадка, Андрію теж дісталося: одна із залізяк роздробила тім’яну кістку зліва і застрягла в черепі, інші потрапили в руки, якими він інстинктивно прикрив голову. Друзі, які йшли трохи віддалік і не постраждали, принесли «Їжачка» в розташування п’ятої БТГр, де пораненому перебинтували закривавлену голову, руку з пальцями, які трималися лише на клаптиках шкіри, а вже звідти відправили вертольотом до Дніпропетровська.

Під час операції бригада нейрохірургів витягла з голови бійця, який знаходився в комі, фрагменти кісток черепа і металеві осколки. Андрію зашили глибокі рани на передпліччі, прибрали осколок із правої руки, зібрали по шматочках роздроблену ліву кисть (тільки однієї фаланги пальця недорахувалися).

– Поранений поступив у дуже важкому стані, – розповідає нейрохірург Григорій Пилипенко. – На щастя, осколок міни пробив тільки черепну коробку, не зачепивши сам мозок. Але дрібні осколки від перелому черепа опинилися всередині, утворилася чимала гематома. Тому операція затягнулася майже на 3 години. Провели часткову трепанацію, витягли всі фрагменти, видалили гематому. Пацієнту вдалося зберегти кисть. Поки що він погано чує: вибуховою хвилею пошкоджена барабанна перетинка одного вуха. Але слух повинен відновитися. Андрій вже йде на поправку”.

Поки поранений був у комі, про нього було відомо небагато: прізвище і те, що він із Житомирської області. Тому розшукувати родичів радник губернатора Дніпропетровщини Тетяна Губа почала через Житомирську облдержадміністрацію. І була вражена, дізнавшись, що у бійця дев’ятеро дітей.

Про те, що Андрій поранений, Світлані повідомили тільки 12 жовтня. Зазвичай, ідучи на два-три дні в рейд, він попереджав: дзвонити не буде. Вона й не чекала дзвінка, хоча, звичайно, душа завжди за нього боліла. Але розкисати Світлана собі не дозволяла, адже вона годує грудьми чотиримісячну Софійку і дуже боїться, щоб не пропало молоко. Втім, злякатися після звістки про поранення чоловіка багатодітна мама навіть не встигла. Ледь оговтавшись, Андрій насамперед попросив телефон: «Сонце моє, не хвилюйся, у мене все в порядку».

Я хотіла на прикладі Андрія Кліменчука розповісти про те, наскільки важка і небезпечна робота  саперів. Адже нинішня війна виводить їх на найгарячіший краєчок фронту. Але сам Андрій мій запал охолодив: «Нема в цій роботі особливого героїзму». Тому, напевно, і не підраховував, скільки знешкодив мін. Не рахував же раніше, скільки намотав кілометрів на своїй вантажівці, скільки уклав цегли на будівництві. Так, образ супергероя явно не складався. Навіть з нагород у Андрія тільки грамота за «сумлінне виконання військових обов’язків і бойових завдань в зоні АТО». І лише поговоривши з його дружиною Світланою, яку він називає не інакше як «Сонце моє», я раптом абсолютно по-новому глянула на Андрія. Він просто у всьому такий: мовчки бере на себе найважчу ношу і радіє, що може полегшити комусь життя.

Майбутнє подружжя познайомилося через спільних друзів, коли Світлана залишилася одна з п’ятьома дітьми на руках. Ніяких видів на Андрія вона не мала, розуміючи, що з таким «приданим» їй навряд чи світить заміжжя. Він заглядав у гості, просто щоб пограти з її малюками, і молодша Даринка, якій було всього лише кілька місяців, відразу заспокоювалася і засинала на його руках. Андрій приносив дітям шоколадки, але Свєта одного разу попросила: «Краще купи печива». Пізніше чоловік зізнався, що після цих слів не міг заснути всю ніч: вони бідували, а він зі своїми шоколадками … Після двох років спілкування Світлана зрозуміла, що вже не може жити без цієї людини. А він – без неї і діточок. Сім’я переїхала в будинок батьків Світлани в селищі Черняхів Житомирської області, де у пари народилися ще троє малюків – довгоочікуваний син і дві доньки.

– Андрій всіх вважає своїми дітьми, вони його з першого дня татом називають, – хвалить чоловіка Світлана. – Коли дзвонив з АТО, діти мені слова не давали сказати, трубку виривали: «Тато, тато!» А вже коли приїхав одного разу у відпустку, тут просто бійка була щовечора, кому біля тата спати. Копошилися, як кошенята навколо кішки. Я стільки років прожила, але не знала, що такі чоловіки існують. У нас в будинку робота не ділиться на чоловічу і жіночу. Андрюша вранці може прокинутися: «Я сьогодні на кухні готую!» Води з колодязя натягає, всі речі перепере, уроки з дітьми зробить. А у відпустці і картоплі накопав, і дров заготовив, і консерви закрутив, і парканчик полагодив. Потім сміявся: «Ще невідомо, де я більше відпочиваю – вдома чи на війні».

Коли Андрій отримав поранення, в їхньому селищі саме готувалися святкувати Покрову – з концертом, частуванням. Хтось запропонував зібрати гроші на лікування пораненого односельчанина, і люди скидалися просто зі сльозами на очах: ​​«Дай Бог йому здоров’я, така людина прекрасна!» У селі Педоси Хмельницької області, де Андрій народився, теж ніхто не залишився байдужим: однокласниці напекли пиріжків і влаштували ярмарок зі збору коштів на його лікування. Світлана та Андрій просять через газету передати цим людям величезне спасибі, їхня допомога дуже знадобилася.

– Андрія ще чекає тривала реабілітація в Києві. Дуже хочеться поїхати до нього з дітьми, він нас кличе, – зітхає Світлана. – А ми живемо тільки на кошти, які я отримую на Софійку, нема за що і їхати. Навіть не знаю, може, нам ще щось належить як багатодітній родині? Ось Андрюша повернеться – буде легше.

Поруч із ним якось легше стає всім. Побратимам на передовій, яких він рятував від мін і розтяжок. Чужим дітям, для яких зумів стати рідним батьком. Жінці, яку називає «Сонце моє». Односельцям, які можуть прийти до Андрія з будь-яким проханням, і він не відмовить. Кажете, немає зараз справжніх чоловіків? Виявляється, є. Тільки й вони іноді потребують допомоги та хоч якоїсь подяки держави. Весь час згадую, з якою гордістю Андрій показував мені в лікарняній палаті грамоту за бойові заслуги. За ті 180 винесених на руках снарядів, за сотні знешкоджених мін, за щоденні ризик і нелюдське напруження під час рейдів по мінному полю. Коли ж ми навчимося цінувати своїх героїв?

http://fakty.ua/207913-obychno-miny-spryatany-v-trave-v-zemle-a-eta-byla-prikreplena-k-derevu-stoilo-mne-k-nej-priblizitsya-kak-razdalsya-vystrel-iz-granatometa-separy-derzhali-ee-na-pricele-i-tolko-zhdali-nashih-bojcov

1 Зірка2 Зірки3 Зірки4 Зірки5 Зірок (7 голосів, середнє: 5,00 з 5)
Loading...

Залишити коментар

Випадкове фото
17 dsc09698 p1010265 100_1023
Архів новин
Листопад 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  
Курс валют